Привіт, друзі! Нещодавно я йшов до батьків — то чи по молоко від мами, чи просто у справах, бо зараз часто буваю в них: вони роблять ремонт, а я допомагаю швагрові. Мабуть, того дня теж ішов саме через ремонт.
Стояв яскравий, сонячний осінній день. Біля будівельних вагончиків лежала велика купа піску, який привезли для стяжки, штукатурки й усіх ремонтних потреб. І от коли я підійшов ближче, побачив свого племінника — він же і похресник — який збудував на тій піщаній горі справжнє місто! Цілий замок-фортецю на вершині пагорба. Обгородив усе дощечками, палицями, навіть зробив стіни з піску. Було видно, що він будував це довго, з натхненням, і повністю занурився у свою фантазію: можливо, уявляв битви, а може, життя мешканців у тій фортеці.
І мене відразу накрило хвилею спогадів. Я теж у дитинстві будував подібні замки — не такі самі, але схожі. У нас тоді також була купа піску, десь неподалік від того самого місця, біля старої груші (яку, до речі, нещодавно зрізали). Той пісок привезли не для будівництва, а щоб засипати підлогу в хаті. Колись, перед тим як настеляти дошки, спершу насипали сухий пісок між фундамент, щоб він не тягнув вологу знизу. Його сушили добре, аж поки розсипався в руках.
Звісно, це було тимчасове рішення — через 10–15 років пісок міняли. Зараз уже так не роблять: усе заливають бетоном, кладуть ізоляцію, екструдований пінопласт. Але тоді так було заведено.
Я теж любив гратися на тому піску. Батько часом сварився, бо я розсував купу, але мама завжди казала: «Хай дитина грається». От і я не сварив, тільки поспросив не засмічувати пісок мохом, щоб потім не просіювати його.
А ще, коли я побачив свого племінника за тим самим заняттям, то подумав: минуло тридцять із гаком років — а історія повторилася. Інший хлопчик, інша купа піску, майже те саме місце.
Життя справді циклічне. І воно триває — незважаючи навіть на війну.
